Я опинилася в улюбленому «дитячому» романі моєї подруги. Хоч і з діагнозом — невиліковно хворої, зате виявилось, що я маленьке, але дуже сильне чадо, яке приховує свою силу.

Поки я знову і знову помирала й поверталася до життя.

— Бувайте, всі! Я залишаю це місце!

Кінець був уже майже моїм… Але ж ні! Мене знову залишили в цьому жалюгідному світі!

Тож я вирішила, що більше не буду приховувати свою силу!

І перший крок до цього:

— Тату, я допоможу тобі повернути пам’ять. Але ти мусиш допомогти мені!

Щоб жити як геніальна цілителька, мені потрібен найкращий воїн, найталановитіший союзник! Мені потрібен мій тато!

Тому ти маєш отямитися, тату!

•••

Я уклала контракт із татом: допомагаю йому відновити пам’ять — він допомагає мені.

Також: допомогла головній героїні, з якої знущались, врятувала молодшого дядька та навіть старшого дядька з нав’язливими психозами і кузена врятувала, коли їм було кепсько.

— Кажу ж, я йду додому!
— Ууух, не йди, сестричкоо~!
— Гей, моя донька плаче. Тож, може, залишишся?
— Я сказала — йду!

Боже ж мій! Цього разу мене навіть умовляють залишитися!

Але ж ні, я покину і лікарню, яку створила, і весь рід!
Я піду!

Чи зможу я нарешті повернутися додому?